Ющенко Олександр Миколайович

 

Ющенко Олександр Миколайович - генеральний директор та засновник ПП «Галекс-Агро»

ПП «Галекс-Агро» – одне з найбільших в Україні господарств, основним напрямом діяльності якого є виробництво органічної сертифікованої продукції рослинництва та тваринництва, розвиток органічного ринку в Україні. Вся продукція ПП «Галекс-Агро» сертифікована міжнародним сертифікаційним органом ТОВ «Органік Стандарт», схвалена як органічна та відповідає вимогам стандарту Біо Свісс. Діяльність підприємства відповідає вимогам Рівнозначного стандарту з органічного виробництва та переробки для третіх країн, який еквівалентний Постановам Ради (ЄС) № 834/2007 та № 889/2008. ПП «Галекс-Агро» входить числа до лідерів компаній швейцарсько-українського проекту «Розвиток органічного ринку в Україні, 2012-2016 рр.»

Метою проекту є сприяння розвитку органічного сектору в Україні та інтеграції українських малих та середніх підприємств в міжнародну торгівлю сертифікованою органічною продукцією. Діяльність проекту спрямована на розширення посівних площ під органічними орними культурами та здійснення заходів з покращення якості та збільшення об’ємів торгівлі молочною продукцією в Україні. Проект впроваджується Дослідним інститутом органічного сільського господарства (FiBL, Швейцарія).

Ярмолюк Микола Якович

Ярмолюк Микола Якович – письменник, журналіст

 

Народився 1 травня 1932 року у селі Пустоха (зараз Прибережне) Ружинського району Житомирської області в родині директора колгоспного цегельного заводу. Працював інструктором Ружинського райкому комсомолу, в редакції Потіївської районної газети, в редакціях Баранівського, Дзержинського (тепер Романівський), Володарськ-Волинському, Радомишльського районів.

У 1964 році закінчив заочне відділення Житомирського сільськогосподарського інституту, у 1968 – Вищу партійну школу при ЦК Компартії України.

Автор тридцяти книг оповідань, повістей, романів для дорослих і дітей, двох збірок детективів. Перший серйозний твір «Сама в хаті» побачив світ у 1968 році у журналі «Дніпро». Схвальні  відгуки читачів отримали книги про чорні дні фашистської окупації – «Ружі пливуть за водою» (1973, видавництво «Молодь»), повість «З роду Сіриків» (1985, «Радянський письменник»), роман «Дорога без початку і кінця» (1990, «Радянський письменник»)

Книжки М.Я.Ярмолюка виходили великими накладами, одразу розходились з полиць магазинів і бібліотек. Сучасників захоплюють гострі сюжети з несподіваним фіналом, вміння творити характер героя, тонкий психологізм, самобутність і бійцівський характер самого автора.. Літературознавці, критики підкреслюють не традиційність стилю і змісту творів. Видавав і редагував власну незалежну газету «Радомишль». Зараз редактор газети «Наше Полісся».

 

Сіра  Галина Степанівна

Сіра Галина Степанівна

Заслужений агроном України,

Заслужений працівник культури України,

член спілки журналістів України,

випускниця заочного відділення агрономічного факультету Житомирського сільськогосподарського інституту 1960 року.

Автор чотирьох поетичних збірок.

Почесний громадянин міста Ямпіль Вінницької області.

 

Народилася на Житомирщині, у селі Вільшанка Чуднівського району. З ранніх років вирішила піти слідами батька, талановитого агронома, випускника Житомирського сільськогосподарського інституту 1931 року. У 1942 році її батька фашисти закатували в концтаборі на Сирцю в Києві. Бабуся по матері Марія Ананіївна Кюн походила з родини кенігсберзького барона.

По закінченні технікуму працювала у Шаргородському та Барському районах Вінницької області агрономом, головним агрономом, керуючим відділу садівничих радгоспів.

У 1962 році очолила Ямпільський радгосп імені О.Суворова, який належав до системи “Укрсадвинтрест”. Незабаром стали вирощувати не лише вишні, черешні і яблуні, але й нові сорти абрикосів і вперше – персики! Нові сорти черешень давали ягоди розміром з райські яблука.

Успіху сприяла тісна співпраця з науковцями. Продукція відправлялась у Київ і Вінницю, Москву і Ленінград, на Далеку Північ і Урал.

У Великій Британії, у графстві Кент, вивчала досвід тамтешніх садоводів.

Сади, які були закладені і вирощені під керівництвом директора Сірої Галини Степанівни, простяглися на 500 га. Впродовж 25 років слава про неї лунала від Закарпаття до Далекого Сходу. Її досвід вивчали і запозичували спеціалісти, приїздили кореспонденти центральних, республіканських, обласних ЗМІ.

Радгосп перетворився у провідне господарство Вінниччини й України в цілому. За визначні успіхи у розвитку сільськогосподарського виробництва Г.С.Сіра удостоєна орденів “Знак пошани”, Жовтневої революції, ордену Леніна. Радгосп представлявся на ВДНГ УРСР, ВДНГ СРСР.

В основу роботи директор поставила ретельний облік, контроль і дисципліну, відповідальність. Будувались житло, господарські обєкти, дороги. Зявились лазня і пральна, дитячий комбінат, школи, стадіон і спортзал, прекрасний Будинок культури.

1977 року Г.С.Сіра на Першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості у Москві нагороджена золотою медаллю, дипломом лауреата. Співачка, поетеса, читець, виконавиця багатьох ролей у драматичних постановках, організатор культурно-мистецьких заходів району і області. У 1986 році Галина Степанівна удостоєна почесного звання “Заслужений працівник культури УРСР”. У 2011 році їй присвоєно звання “Почесний громадянин міста Ямполя”. Залишається активним громадським діячем. Працює над підготовкою п’ятої книжки віршів.

Раніше газети і журнали зі статтями про неї розходились багатомільйоним тиражем, і наразі  її трудовий подвиг надихає журналістів і письменників.

У №1 за 2012 рік газета “Голос України” вмістила статтю Віктора Скрипника “Галина Сіра не тільки плекала сади, а й оспівувала їх”.

Оржевська Наталія Іванівна

Оржевська Наталія Іванівна

(1859-1939)

 

Якщо б на місці Наталії Іванівни Оржевської була

інша людина, історія Житомирського

національного агроекологічного університету

складалась би теж інакше, у всякому разі, на етапі

зародження.

Наприкінці 2009 року урочисто святкувалось 150-річчя від дня її народження у Новій Чорториї, Житомирі, Одесі, Санкт-Петербурзі та Новоград-Волинському на її честь встановлено меморіальну дошку. В наукових конференціях взяли участь історики, краєзнавці, літератори, бібліотекарі, церковні діячі, архівісти, студенти, школярі.

Архієпископ Євлогій назвав цю видатну жінку святою, при відкриті у Житомирі під час Першої світової війни, обладнаного нею лазарету в общині Червоного Хреста.

Народилась вона у 1859 році у Царському Селі під Петербургом. Походила зі старовинного княжого роду визнаних військових, громадських, державних, політичних діячів Шаховських. У 16-річному віці стала фрейліною при імператорському домі. У 1883 році видана заміж за товариша міністра внутрішніх справ, сенатора Петра Васильовича Оржевського, з 1893 року – генерал-губернатора Віленського, Ковельського, Гродненського. Після раптової смерті чоловіка у 1897 році переїхала до маєтку у Нову Чорторию Новоград-Волинського повіту, Волинської губернії. Добудувала палац, спорудила церкву-усипальницю на честь Петра Васильовича.

Все своє життя і велику спадщину поклала на милосердя, благодійність, допомогу знедоленим. Новоград-Волинське однокласне училище перетворила на двокласне; Ново-Чорторийське розширила настільки, що всі діти шкільного віку, незалежно від соціального стану, отримали можливість  навчатися; відкрила зразкову амбулаторію, пошту, телеграф, очолила Новоград-Волинський повітовий Червоний Хрест. На власні кошти придбала будинок для амбулаторії та лікарні. Вже у перші місяці російсько-японської війни 1904-1905 років організувала збір 5 тисяч карбованців, сотень пудів теплого одягу для відправки на фронт. Брала участь у переговорах щодо визволення військовополонених.

З початком Першої світової війни очолила Волинський губернський комітет Червоного Хреста, попечительську раду Житомирської Маріїнської общини сестер-жалобщиць; була заступником голови Волинського відділення допомоги постраждалим на війні солдатам та їх сім’ям; попечителькою патронату для скалічених воїнів; очолювала товариство боротьби з дитячою смертністю.

У 1920 році Новочорторийський маєток передала державі. Восени в ньому розмістилась переведена у зв’язку з військовими подіями і проведенням лінії Керзона (передачі частини земель Росії, Польщі та іншим державам) Ледухівська нижча сільськогосподарська школа. Це стало можливим лише тому, що жителі Нової Чорториї власними силами, незважаючи на складну ситуацію, часту зміну влади, зберегли у повній цілісності всі будівлі, в тому числі і палац Наталії Василівни Оржевської, який  найкраще за все підійшов для розміщення навчального закладу.

У школі та незабаром вже у технікумі викладала німецьку мову. У 1923-1925 роках розгорнула широку благодійну роботу у Києві. У 1932-1933 роках врятувала сотні голодуючих житомирян.

У 1934 році звинувачена за ст.7,54-11 КК УРСР і вислана до Казахстану. У 1939 році до Житомира надійшов її останній лист.

Земляк (Вацик) Василь Сидорович

Земляк (Вацик) Василь Сидорович

(1923-1977)

                             Прозаїк, лауреат Державної премії УРСР ім. Т.Г.Шевченка.

 

         Народився в селі Конюшівка на Вінниччині. Навчався в Харківському авіаційному училищі. З перших днів Великої Вітчизняної війни перебував в підпіллі в районі Ружина і Козятина. У 1942-1944 роках – командир взводу, потім кінного партизанського загону ім. О.Суворова, що діяв у Вінниці, Житомирській, Київській областях. У повоєнні роки працював в Козятинському райвиконкомі, завідував відділом Червоненського бурякорадгоспу. У 1946-1958 роках працював завідувачем сільськогосподарського відділу та відповідальним секретарем обласної газети “Радянська Житомирщина”. У 1950 році вступив на заочне відділення агрономічного факультету Житомирського сільськогосподарського інституту. Був власним кореспондентом у Ружинському районі.

         Автор повістей “Рідна сторона”, “Камяний брід”, “Гнівний Стратіон”, “Підполковник Шиманський”, “Чарівний кінь”, романів “Лебедина зграя”, “Зелені млини”, п'єси  “Президент”.

         Літературознавці порівнюють  Василя Земляка з Габріелем Гарсіа Маркесом в таланті поєднувати історичну реальність з фантастикою. Такий художній прийом диктувався тогочасною реальністю: сказати правду і врятувати власне життя. Митець підніс до високих вершин “химеру прози”, досяг творчого ідеалу – увічнювати сучасників у всій психологічній і життєвій достовірності. В його творах буяли шекспіровські пристрасті.

         Державної премії ім. Т.Г.Шевченка удостоєний за повість “Гнівний Стратіон”, прообразом якого став командир партизанського загону Пилип Шуляк.

         Василь Земляк не побоявся зобразити , але в своїй манері, істинне життя видатного діяча вищої школи професора ЖСГІ Василя Петровича Живана, зі всіма трагічними перипетіями. Навіть провідному герою повісті надав ім'я – професор Живан.

 

 

 

 

 

 

 

Целіков Віталій Васильович

Целіков Віталій Васильович

(23.02.1923–7.12.1995)

Герой Соціалістичної Праці

(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8.04.1971)

Народився 23 лютого 1923 року у місті Донецьк. По закінченні середньої школи у 1940 році розпочав трудову діяльність інспектором з якості продукції контори «Південнококсхімвугілля». З липня по жовтень 1941 року – курсант Севастопольського військового морського училища берегової оборони. На фронті – з жовтня 1941 по вересень 1945 року: командир взводу 115 окремого санітарного батальйону 25 дивізії Кримського фронту; командир взводу окремого батальйону автоматників 34 окремої стрілецької бригади Закавказького фронту; командир стрілецької роти 34 окремої стрілецької бригади, заступник командира батальйону 1050 стрілецького полку Північнокавказького фронту; заступник командира стрілецького батальйону 1050 стрілецького полку IV Українського фронту; командир стрілецького батальйону 906 стрілецького полку 243 стрілецької дивізії III Українського фронту. Тричі поранений. Учасник оборони Новоросійська, визволення України, Молдови, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. У травні – листопаді 1945 року – у складі Забайкальського фронту. Учасник розгрому мілітаристської Японії.

За бойові подвиги нагороджений орденами Червоного Прапора, Червоної зірки, Олександра Невського, Вітчизняної війни II і I ступенів.

У 1945–1955 рр. – на комсомольській і партійній роботі у Донецьку. Очолював комсомольські організації заводу 110, Куйбишевську районну та обласну, Кіровський РК партії м. Донецьк та Селідовський РК партії Донецької області.

У 1955 році як тридцятитисячник у складі донецької групи  приїхав до Житомирщини. Загальними зборами колгоспу ім. Леніна села Велика Фосня Овруцького району обраний головою правління. Першим в області замість натуральної запровадив грошову оплату праці колгоспників, провів укрупнення колгоспу. Колгосп став одним із передових в районі і області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1971 року за видатні успіхи великофосненського колгоспу у сільськогосподарському виробництві і виконанні п’ятирічного плану продажу державі продуктів землеробства і тваринництва Віталію Васильовичу Целікову присвоєне почесне звання Героя Соціалістичної Праці, з врученням Грамоти Президії Верховної Ради СРСР, ордена Леніна, золотої медалі «Серп і Молот».

У 1970–1977 рр. В.В. Целіков – перший секретар Малинського районного комітету КПУ. За цей час у районі відбулися значні позитивні зміни.

17 листопада 1977 року наказом Державного планового комітету Ради Міністерства УРСР призначений на посаду директора Житомирського міжгалузевого територіального центру науково-технічної інформації і пропаганди Українського НДІ науково-технічної інформатизації і техніко-економічних досліджень Держплану УРСР, зараз – Житомирський державний центр науки, інновацій та інформації, який здійснює науково-технічне обслуговування в галузі будівництва, стандартизації, охорони праці, пожежної безпеки тощо на території України.

Трудові успіхи відмічені орденами Леніна, Жовтневої революції, двома орденами «Знак Пошани», багатьма медалями, дипломами, грамотами.

У 1948–1950 рр. навчався у Донецькій обласній партійній школі, у 1953 році – слухач заочного відділення Вищої партійної школи при ЦК КПРС.

У 1972–1977 рр. навчався на заочному відділенні економічного факультету Житомирського сільськогосподарського інституту зі спеціальності «Економіка і організація сільського господарства». Набув кваліфікацію «економіст-організатор сільськогосподарського виробництва».

Обирався членом Житомирського обкому КПУ, делегатом XXIV з’їзду КПРС, III Всесоюзного з’їзду колгоспників, депутатом обласної та районних рад депутатів трудящих.

Вийшовши на пенсію у 1982 році, продовжував активну громадську діяльність.

 

Степан Максимович Трохимчук

Степан Максимович Трохимчук

Народився в селі Стара Чортория нині Любарського району Житомирської області. Трудовий шлях розпочав у 1935 році з роботи на різних посадах у колгоспі «Нова перемога» Житомирської області.

23 жовтня 1939 з 1-го курсу фізико-математичного факультету Бердичівського педагогічного інституту призваний в Червону Армію. Служив у місті Канську Красноярського краю в 510-му гаубичному артилерійському полку. Після закінчення полкової школи став командиром гармати. Потім зарахований до Томське артилерійське училище. 1 серпня 1941 закінчив прискорений курс навчання, отримав звання молодшого лейтенанта і направлений командиром вогневого взводу в артилерійську батарею 1247-го стрілецького полку 377-ї стрілецької дивізії на Ленінградський фронт. У грудні 1941 року отримав контузію, а в лютому 1942 року - кульове поранення. Після лікування в госпіталі з травня 1942 брав участь у боях на Калінінському фронті в складі 54-го гвардійського артилерійського полку 27-ї гвардійської стрілецької дивізії на посаді заступника командира батареї. У серпні 1942 року 27-а гвардійська стрілецька дивізія направлена ​​в район Сталінграда на хутір Паншино на річці Дон. Протягом 200 днів брав участь у боях, в оточенні і знищенні угруповання німецько-фашистських військ під Сталінградом. 17 липня 1943 отримав важке осколкове поранення при форсуванні річки Сіверський Донець. Лікувався в госпіталі в Казані. Після лікування прибув в 54-й гвардійський артилерійський полк в район Нікополя на посаду командира 6-ї батареї. У липні 1944 року переведений в сто тринадцята батарею 357-го артилерійського полку 171-ї стрілецької дивізії 3-ї ударної армії, у складі якої закінчив війну в Берліні у званні гвардії капітана. Після війни служив командиром навчальної батареї в 600-му мінометний полку. У квітні 1947 демобілізований.

Повернувшись на батьківщину, трудився в колгоспі, продовжив навчання у Бердичівському педагогічному інституті, який закінчив у 1948 році. У вересні 1947 року влаштувався в Старочерторійскую семирічну школу вчителем молодших класів, з 1949 року - вчитель математики старших класів, з 1951 року - завуч школи. Працюючи в школі, був секретарем колгоспної первинної парторганізації.

2 лютого 1955 обраний головою колгоспу «Нова перемога» («Нова перемога») (село Стара Чортория Любарського району Житомирської області), яким керував 33 роки - до 1988 року. Під його керівництвом колгосп досяг видатних результатів у виробництві продуктів сільського господарства.

У 1976 році заочно закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1976 за великі успіхи, досягнуті у Всесоюзному соціалістичному змаганні, проявлену трудову доблесть у виконанні планів і соціалістичних зобов'язань по збільшенню виробництва і продажу державі сільськогосподарських продуктів в 1976 році Трохимчук Степану Максимовичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі «Серп і Молот».

З 1988 року - на пенсії. Жив у селі Стара Чортория Любарського району Житомирської області.

Помер 20 жовтня 2003 року. Депутат Верховної Ради Української РСР (1971-1979 роки). Був делегатом XXIII-XXIV з'їздів КПРС, ХХV з'їзду Компартії України, XVI з'їзду ВЦСПС, III з'їзду колгоспників. Неодноразово обирався депутатом сільської, районної та Житомирського обласного Рад народних депутатів. Обирався головою Ради ветеранів війни та праці села Стара Чортория. Нагороджений 3 орденами Леніна (у тому числі - 24 грудня 1976), орденом Жовтневої Революції, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня (6 квітня 1985), 2 орденами Червоної Зірки, орденом «Знак Пошани», українським орденом Богдана Хмельницького 2-го ступеня , медалями.

Тарасюк Леонід Ничипорович

Тарасюк Леонід Ничипорович

(1928–1980)

Герой Соціалістичної Праці

(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1966)р.

Народився 1928 року у селі Турчинівці Чуднівського району Житомирської області.

У Турчинівці закінчив початкову школу, у Тютюнниках – середню. Працював бригадиром у колгоспі, по закінченні сільськогосподарського технікуму–дільничним агрономом Чуднівської МТС.

У 1951 р. закінчив Житомирський сільськогосподарський інститут. У 1951–1953 рр. – головний агроном Великокоровинецької МТС Чуднівського району, у 1953–1958 рр. – директор Вишевицької МТС Радомишльського району. Машинно-тракторна станція посідала перші місця в області за всіма плановими показниками. Неодноразово представлялась на Всесоюзній сільськогосподарській виставці. У 1956 році нагороджена перехідним Червоним Прапором Міністерства сільського господарства СРСР.

За успіхи у розвитку сільськогосподарського виробництва
Л.Н. Тарасюк у 1958 році нагороджений першим орденом Трудового Червоного Прапора.

У 1958 році призначений начальником Радомишльської райсільгоспінспекції, але незабаром у числі тридцятитисячників очолив один з економічно слабких колгоспів району – ім. Калініна. В.М.Тарасюк розробив і впровадив у виробництво ефективну систему організації та оплати праці, інтенсивну технологію вирощування картоплі, перетворив картоплярство із збиткової у високорентабельну галузь господарства.

Колгосп ім. Калініна став найбільшим в області виробником другого хліба. Порівняно з 1959 роком у 1964 році  урожайність картоплі зросла з 108 центнерів до 195 центнерів. Державі було продано 2425 тонн картоплі (а у 1959 році – 1674 тонн). Собівартість одного центнера складала 1,84 крб, при плановій 3,58 крб. Урожайність зернових зросла з 13,2 до 18,4 ц/га. Щорічно перевиконувався план продажу зерна державі.

Багато сил і вміння Л.Н. Тарасюк доклав впровадженню інтенсивного ведення тваринництва. Зміцнення кормової бази тваринництва дало можливість колгоспу виробляти 65–70 ц м’яса і 280–300 ц молока на 100 га угідь. За високі показники виробництва і продажу продуктів тваринництва колгоспу неодноразово присуджувались перехідні Червоні Прапори.

Був побудований цегельний завод, у всіх трьох населених пунктах–тракторні стани, тваринницькі комплекси, механізовані токи, зведені будинки культури, школи, дільнична лікарня; збільшувалась оплати праці колгоспників.

 У 1966 році Леоніду Ничипоровичу Тарасюку Президією Верховної Ради СРСР присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений двома орденами Леніна, Жовтневої революції, трьома орденами Трудового Червоного Прапора.

Л.Н. Тарасюк захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук.

З липня 1970 року обіймав посаду голови виконкому Радомишльської районної Ради народних депутатів. Неодноразово обирався депутатом Житомирської обласної Ради народних депутатів.

Стельмах Тетяна Дмитрівна

Стельмах Тетяна Дмитрівна

(7.10.1951-2.04.2007)

 Герой Соціалістичної Праці

(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6.03.1981)

Народилась 7 жовтня 1951 року в селі Слобідка Користишівського району Житомирської області. Батьки Дмитро Васильович та Устина Григорівна – дояри.

Після закінчення семирічної школи у 14-річному віці пішла працювати на ферму разом з батьками. Вже у першій рік надоїла по 2800 кілограмів молока від кожної корови.

Вивчила досвід передових доярок гуменницького колгоспу «Комуніст» Героя Соціалістичної Праці Лідії Михайлівни Шегеди, кавалера ордена Леніна Галини Іванівни Куціківської, свого батька, якій щороку надоював 3-4 тисячі кілограмів молока.

У 1974 році закінчила повний курс Коростишівської заочної середньої школи.

Цього ж року за рекордний надій  в районі у 6286 кілограмів молока нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. У 1975, 1976 рр. була переможцем обласного конкурсу доярок. Нагороджена орденом Леніна.

20 червня 1975 року обрана депутатом Верховної Ради Української РСР від Коростишівського виборчого округу. Працювала в комісії з охорони здоров’я і соціального забезпечення.

Постановою ЦК ВЛКСМ від 12 лютого 1976 року ій присуджена премія Ленінського комсомола.

У 1980 році за підсумками обласного конкурсу тваринників постановою обкому КПУ, обласної ради народних депутатів та обкому ЛКСМУ Тетяна Дмитрівні присуджено перше місце. Вона одержала від кожної корови по 8 тисяч кілограмів молока. Корови її групи Малина та Герань давали більше 40 літрів молока щоденно.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1981 року

Т.Д. Стельмах удостоєна почесного звання Героя Соціалістичної Праці.

Свій район представляла на ВДНГ СРСР и ВДНГ УРСР.

У 1982 – 1988 рр. навчалась на заочному відділенні зооінженерного факультету (нині технологічний) Житомирського сільськогосподарського інституту (нині Житомирський національний агроекологічний університет). Працювала зоотехніком у своєму колгоспі.

Успішно захистила дипломний проект «Вирощування нетилів в колгоспі ім. Мічуріна Користишівського району Житомирської області » під науковим керівництвом доцента О.Ф.Дуба.

Про трудові здобутки, передовий досвід знатної доярки видано буклети, листівки, у центральній, місцевій пресі надруковано більш 50 статей.

 

Сидорчук Степан Гаврилович

Сидорчук Степан Гаврилович

(30.01.1953)

Герой Соціалістичної Праці

(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 1991 року)

Народився 30 січня 1935 року в селі Гірки Новоград-Волинського району Житомирської області. Закінчивши семирічну школу у
1953–1962 рр., працював бригадиром рільничої бригади, у 1962–1966 рр. – бригадиром комплексної бригади в колгоспі ім. Калініна. У 1966–1969 рр. навчався в Івано-Франківському сільськогосподарському технікумі з підготовки керівних кадрів колгоспів і радгоспів. Отримав кваліфікацію агронома-організатора.

У 1969 році обраний секретарем первинної партійної організації і заступником голови колгоспу в селі Гірки, у 1972 році – головою колгоспу ім. К. Маркса у селі Токарів Новоград-Волинського району, одному з гірших в районі і області. За кілька років господарство стало міцним і потужним: урожайність зернових збільшилась від звичайних тоді 8 ц до 35–40 ц/га, згодом – до 55–65 ц/га. Урожайність зернових культур до 1977 року порівняно з 1966–1970 рр. збільшилась від 16,2 до 35,1 ц/га, картоплі – від 59 до 70, цукрових буряків – від 191 до 303, овочів – з 134 до 256 ц/га.

Колгоспне стадо виросло з 200 голів до 2000.

У 1973 і 1976 рр. С.Г. Сидорчук був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і медалями «За трудовое отличие», у 1986 році – орденом Леніна.

У 1984 році закінчив агрономічний факультет Житомирського сільськогосподарського інституту. Навчався заочно. Отримав кваліфікацію «вчений агроном».

У 1994 році колгосп перетворено на Токарівське приватно-колективне сільськогосподарське підприємство «Граніт». С.Г. Сидорчука обрано довічно його директором. Це високоорганізоване багатогалузеве господарство молочно-зерно-бурякового напряму з розвинутим тваринництвом. Усі виробничі підрозділи очолюють фахівці. Постійно впроваджуються нові високоврожайні сільськогосподарські культури.

У 1991 році С.Г. Сидорчуку, одному з останніх у колишньому СРСР і останньому на Житомирщині, присвоєно почесне звання Героя Соціалістичної Праці. Має звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Багато уваги приділяється вирощуванню кормових культур. На 430 га землі вирощується кукурудза. Непогані прибутки від пшениці, урожайність якої сягає 50–60 ц/га. Щороку заготовлюється близько тисячі тонн сіна.

Приватно-орендне господарство постійно опікується проблемами соціальної сфери. Побудовано школу, клуб, сільську амбулаторію, церкву.

Серед багатьох відзнак С.Г. Сидорчук особливим місце належить церковний орден – Золотий хрест Святого Володимира.

 «Граніт», своєрідна база стабільності, є одним з кращих господарств України і може слугувати прикладом для будь-якого господарства України, будь-якого керівника і спеціалістів сільського господарства.

 

Любченко Любов Андріївна

Любченко Любов Андріївна

(18.06.1922–10.10.1989)

 Герой Соціалістичної Праці

(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 5.04.1971)

Народилась 18 червня 1922 року у селі Яроповичі Андрушівського району Житомирської області у багатодітній родині.

20 червня 1941 року закінчила Яроповицьку середню школу. Трудову діяльність розпочала 3 жовтня цього ж року на оборонному заводі на Уралі в місті Магнітогорськ токарем. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 грудня 1941 року нагороджена орденом «Знак Пошани». Планові завдання перевиконувала утричі. З березня 1943 по серпень 1944 рр. – бригадир токарів.

Рекомендована до вступу у Московський ордена Трудового Червоного Прапора інститут сталі, але 1.09.1944 вступила до Житомирського сільськогосподарського інституту. 25 травня 1946 стала членом ВКП(б).

1.08.1948 року закінчила інститут за кваліфікацією «агроном», призначена агрономом колгоспу «Більшовик» села Стара Котельня Андрушівського району Житомирської області. З жовтня 1950 до жовтня 1989 року очолювала його.

Опираючись на довіру і підтримку членів правління, бригадирів, ланкових, рядових колгоспників, свій заводський і дворічний агрономічний досвід, глибокі інститутські знання домагалася зростання виробничих показників, зміцнення  трудової і технологічної дисципліни, підвищення оплати праці. За високі досягнення колгосп був занесений на обласну Дошку пошани, голова Л. А. Любченко удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора, обрана депутатом Верховної Ради СРСР.

У колгоспі, який був значно укрупнений за рахунок суміжних господарств, створено розвинуту інфраструктуру, налагоджене чітке управління, досягнуто високого рівня механізації. За успіхи у підвищенні врожайності, збільшення виробництва і заготівель цукрових буряків Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 грудня 1965 р. голова колгоспу була нагороджена орденом Леніна.

Гідною оцінкою праці всіх трудівників  стало нагородження колгоспу в 1967 році орденом Леніна і присвоєння почесного звання «Господарство високої культури землеробства». Ордена Леніна  колгосп «Більшовик» став обласною школою передового досвіду. Представлявся на ВДНГ СРСР і ВДНГ УРСР. Л.А. Любченко Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 квітня 1971 року присвоєне почесне звання Героя Соціалістичної Праці, Указом Президії Верховної Ради УРСР від 16 червня 1972 у зв’язку
з 50-річчям від дня її народження – почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».

За сумлінну працю нагороджена Почесною грамотою. Президії Верховною Ради УРСР.

Село Стара Котельня було включено в число 30 сіл української програми зразково-показових сільських населених пунктів. Побудовані добротні виробничі об’єкти, будинок культури, музей, школа, побутові майстерні, нова вулиця двоповерхових котеджів для трудівників села.
У 1977 р. з’явився перший в Україні сільський широкоекранний кінотеатр.

За ініціативою Л.А. Любченко газифіковані районний центр Андрушівка і район.

Л.А. Любченко обиралась депутатом Верховної Ради СРСР VI, VII, VIII, IX  скликань, членом Центрального Комітету КПУ, Житомирського обкому партії, членом бюро Андрушівського райкому партії, делегатом XXII, XXIII, XXIV, XXV, XXVI з’їздів КПРС, XXIV, XXV, XXVI з’їздів КПУ, III Всесоюзного з’їзду колгоспників.

Ніколи не переривала зв’язку з Alma-mater. Запрошувала науковців-консультантів, ділилась своїм практичним досвідом. Була наставником молоді.

Видатна виробнича, державна, громадська діяльність Л.А. Любченко висвітлена у безлічі газетних і журнальних статей, буклетах, листівках, книгах. Її виступи друкувались у центральній, республіканській, обласній пресі.

 Герой Соціалістичної Праці (1971), заслужений працівник сільського господарства України (1972). Голова колгоспу ордена Леніна «Більшовик» Андрушівського району Житомирської області (1950–1989), кавалер 2 орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани». Нагороджена Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, багатьма медалями, дипломами.

Дідківський Володимир Олександрович

Дідківський Володимир Олександрович

(7.11.1953)

Герой України

(Указ Президента України від 14.11.2002)

Народився 7 листопада 1953 року у селі Корнин Попільнянського району Житомирської області. Закінчивши професійно-технічне училище, розпочав свою трудову діяльність майстром на київському заводі «Більшовик». У 1975–1988 рр. працював інженером по трудомістких процесах у хмелерадгоспі «Попільнянський» села Жовтневе, у 1988–1992 – начальником цеху твариництвами.

У 1987 році закінчив зооінженерний факультет Української ордена Трудового Червоного Прапора сільськогосподарської академії, за фахом – зооінженер.

У 1992 році обраний головою ПКП ім. Фрунзе села Єрчики Попільнянського району, яке у 2000 році реорганізовано у приватну аграрну фірму «Єрчики». З того часу - її директор.

У 2006 році закінчив аспірантуру Житомирського національного агроекологічного університету.

В інституті розведення і генетики сільськогосподарських тварин НААН України захистив дисертацію на здобуття наукового ступення кандидата сільськогосподарських наук «Селекційно-генетичні аспекти створення високопродуктивного молочного стада». Науковий керівник – завідувач кафедри розведення, генетики та біотехнологій Житомирського Національного агроекологічного університету, доктор сільськогосподарських наук, професор М.С. Пелехатий.

Господарство орендує 5345 га землі. Успішно вирощують зернові, за німецькою технологією – цукрові буряки, сою, ріпак, виготовляють корми і утримують племінну молочну та м’ясну худобу і свиней. Вирощується понад 14,3 тисячі тонн зернових, зокрема кукурудзи на зерно 7,7 тисяч тонн, близько 27 тисяч тонн цукрових буряків, 1369 тонн озимого ріпаку, 277 тонн сої; виробляється 4,4 тисячі тонн молока та реалізують на забій близько 277 тонн худоби всіх видів у живій масі.

Середня молочна продуктивність корів становить 6016 кг. Рентабельність молока у 2010 році складала 108,4 %. Тваринництво забезпечено високоякісними кормами потрібної структури в достатній кількості: якісним сінажем з багаторічних трав, якісне сіно зі злако-бобових. Перетравний протеїн постачає макуха з південних районів. Під кормові культури відводиться близько 39% посівних площ, з них під багаторічні трави – 30,5%, під кукурудзу на силос і зелений корм – 30,1%, однорічні трави – 36,7 та коренеплоди – 0,7%.

У власному комбікормовому цеху виготовляють комбікорми з мінерально-вітамінними добавками. Лактуючі і сухостійні корови отримують відповідну до фізіологічного стану норму.

Ведеться цілеспрямована селекційно-племінна робота. ПАФ „Єрчики” має статус племінного заводу  з розведення ВРХ української чорно-рябої молочної  та української червоно–рябої молочної порід й абердин – ангуської породи та племрепродуктора Поліської м’ясної породи.

З 1995 року стала завозиться племінна худоба чорно-рябої молочної  та української червоно–рябої молочної порід із господарств – репродукторів  Волинської, Житомирської, Чернівецької областей, використовували бугаїв-плідників планових порід на маточному поголів’ї місцевого походження та чистопородних чорно-рябих голштинських бугаїв. Цілеспрямований добір бугаїв та відбір тварин бажаного типу дозволив створити в господарстві високопродуктивне стадо. Громадське стадо налічує більше 500 корів.

Високі прибутки від інтенсивного виробництва в „Єрчиках” використовуються на будівництво виробничих приміщень, житла, закупівлю нової техніки, соціальні потреби працівників і пенсіонерів. 30 молодих сімей отримали нове житло. Побудовано 10 тваринницьких та інших підсобних приміщень, придбано 4 трактори, 5 комбайнів.

 Показовою є соціальна сфера агрофірми. Безкоштовно здійснюється харчування працівників господарства, 2 автобуси возять людей на роботу і додому. Найкращих працівників нагороджують легковими автомобілями.

Особливу увагу директор приділяє школі. Дітей із сусідних сіл Велика Чернявка та Яблунівка до школи  возить автобус агрофірми, а також спортсменів школи на змагання. Учні 5–9 класів харчуються виробленими агрофірмою екологічно чистими продуктами. Шкільна бібліотека передплачує необхідні періодичні видання, купується довідкова, науково- пізнавальна література. Школа має музичні центри, комп’ютери, принтер, ксерокс, телевізори. В кабінетах – гарні меблі. Школярі забезпечені відмінним спортінвентарем.

Агрофірма „Єрчики” та її директор В.О. Дідківський відомі далеко за межами України, неодноразово нагороджувались дипломами міжнародних виставок – ярмарків. Набутий досвід викладений у наукових працях директора.

В.О. Дідківський – депутат обласної ради трьох скликань, голова постійної комісії з питань АПК.

Указом Президента України від 14 листопада 2002 року Володимиру Олександровичу Дідківському, першому і досі єдиному на Житомирщині, за видатні заслуги перед Українською державою у розвитку аграрного комплексу, впровадження сучасних форм господарювання присвоєно почесне звання Героя України з врученням ордена Держави. Вибрано почесним членом Національної академії аграрних наук України.

ПАФ «Єрчики» є базовим господарством для підготовки аспірантів ЖНАЕУ.

Студенти ЖНАЕУ проходять виробничу практику в господарстві
В.О. Дідківського. Готують дипломні проекти часто на замовлення агрофірми.

Вчені університету надають науково-методичну допомогу.

 

 

 

 

 

Бойко Степан Григорович

Бойко Степан Григорович

(14.01.1924)

Герой Соціалістичної Праці

(Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22.12.1977)

 

Народився 14 січня 1924 року у селі Козіївці Коростишівського району Житомирської області. Батько Григорій Федорович – бригадир з технічних культур, садівник плодорозсадника, воював на Першому Українському фронті.

У 1938 році закінчив семирічну школу, рік працював у місцевому колгоспі.

З 1939–1941 рр. навчався у Крошненському сільськогосподарському технікумі плодоовочівництва ( нині Житомирський агротехнічний коледж). Під час окупації – учасник комсомольсько-молодіжної підпільної організації. З листопада 1943 – на фронті. У складі 1 гвардійського кавалерійського корпусу генерала Баранова брав участь у боях за місто Житомир. Навідником мінометної обслуги воював на 3 Білоруському фронті: учасник операції „Багратіон”. Учасник боїв у Білорусії, Прибалтиці, воював на території Східної Прусії. Двічі  поранений. Демобілізований як інвалід війни. Після війни працював у Коростишівському райземвідділі інструктором-організатором та агрономом-плановиком. У 1948 році закінчив технікум і 25 років працював у Червоноармійському районі Житомирської області агрономом, головним агрономом, завідувачем райземвідділу, начальником райуправління сільського господарства й заготівель. Після вересневого
(1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, коли районний апарат управління сільського господарства був переданий машинно-тракторним станціям, обраний секретарем райкому партії по зоні Улашанівської МТС, пізніше  призначений її директором.

З 1958 року – другий секретар Червоноармійського райкому партії.  З 1959 року – голова колгоспу ім. Леніна села Великий Луг. Свій досвід головування виклав у книзі „Голова колгоспу – практика високої проби”.
 – Житомир, 2007. – 103 с.

У 1966 році обраний першим секретарем Червоноармійського райкому партії. Район з економічно і соціально найбільш відсталого в області вийшов у число кращих. Урожайність зернових зросла з 8 до 22 центнерів з гектара, надій молока від корів – з 1150 до 2600 літрів. Зросло виробництво валової продукції.

План дев’ятої п’ятирічки з виробництва і продажу основних видів сільськогосподарської продукції район виконав за 4,5 роки. За підсумками Всесоюзного соціалістичного змагання у 1973 році району присуджено Всесоюзний Червоний Прапор.

З ініціативи С.Г. Бойка і голови райвиконкому П.П. Омельчака започаткувався нетрадиційний стиль партійної й організаторської роботи, який в області набув назви „Червоноармійська школа”, школа діловитості, поваги до людей праці, відмова від паперової показухи, приписок. У районі сформувався боєздатний колектив і надійний резерв кадрів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29.03.1966 року С.Г. Бойко нагороджений орденом Леніна, ланкова-хмеляр Ф.М. Люшненко удостоєна звання Героя Соціалістичної Праці, урядові нагороди отримали ще 10 колгоспників. Район став флагманом серед інших районів області. У 1976, 1977 рр. одержали небувалий урожай: 30 ц зернових, 325 ц цукрових буряків, 130 ц картоплі. Всі колгоспи і радгоспи  стали рентабельними. За керівництво районом С.Г. Бойко нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (18.04.1971) та другим орденом Леніна (8.10.1973).

У 1974–1983 рр. – перший секретар Ружинського райкому партіі. Цінував кожну робочу хвилину, постійно бував у трудових колективах – на фермах, тракторних бригадах, полях, на будовах, у школах. Доярок, трактористів, ланкових, бригадирів знав по імені і по батькові, вмів вислухати і допомогти кожній людині.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22.12. 1977 року йому присвоєне почесне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна, Золотої медалі „Серп і Молот”, Грамоти Президії Верховної Ради СРСР. Разом з ним нагороджено 140 працівників району.

Обирався делегатом ХХ1V з’їзду КПУ та ХХV з’їзду КПРС, депутатом Верховної Ради Української РСР десятого скликання, неодноразово був депутатом обласної та районних рад депутатів трудящих, членом обкому КПУ.

У 1984–1988 рр. працював заступником начальника  агропромислового об’єднання „Укрхміль”, а у 1989–1994 рр. – в управлінні охорони навколишнього природного середовища в Житомирській області, у 1996–2003 рр. на громадських засадах – заступником голови обласної ради Організації ветеранів України. З 1987 р. - член обкому КП України. Є заступником голови ради клубу „Золота Зірка”.

Рішенням сесії Ружинської селищної ради від 08.10.2004 року С.Г. Бойку видано диплом „Почесний громадянин смт Ружин” та рішенням Червоноармійської районної ради № 285 від 18.08.2009 року присвоєне звання „Почесний громадянин Червоноармійського району”.

С.Г. Бойко є автором 8 книг, в яких  висвітив свій досвід  роботи на відповідальних високих посадах, участь у Великій Вітчизняній війні. В цих мемуарах викладена історія країни, родини. Залишається активним дописувачем районних, обласних, республіканських газет.

Нагороди:

Бойові:

  • Орден Вітчизняної війни 1 ст.  Указ Президії Верховної Ради СРСР від 11.03.1985);
  • Орден Богдана Хмельницького і медаль „Захиснику Вітчизни” (Указ Президента України від 14.10.1999);

Медалі:

  • „За відвагу” (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 01.09.1944);
  • „За відвагу (Указ Президії Верховної Ради СРСР), знайдений працівниками військкомату;
  • „За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–19045 рр.” (Указ Президії Верховної Ради СРСР від  09.05.1945);
  • „За взяття Кенігсбергу” (від 09.06.1945);
  • „За визволення Білорусії” (від 25.02.2005 та від 03.06.2009);
  • Шість ювілейних медалей в ознаменування Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941–1945рр.;
  • Чотири ювілейних медалі в ознаменування 30, 40, 50, 60-річчя  Збройних Сил СРСР;
  • Нагрудний знак „Партизан України 1941–1945 рр.”

 

Трудові нагороди:

  • Орден Леніна (Указ Президії Верховної Ради СРСР  від 29. 03.1966);
  • Орден Трудового Червоного Прапора (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 08.04.1971);
  • Орден Леніна (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 08.12.1973);
  • Присвоєне почесне звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена
  • Леніна, золотої медалі „Серп і Молот” , Грамоти Президії Верховної Ради СРСР (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 22.12.1977);

 

Медалі:

  • „За трудову доблесть” (Указ Президії Верховної  Ради СРСР від 15.09.1958);
  • „За доблесну працю в ознаменування 100-річчя від дня народження В.І. Леніна” (Указ Президії Верховної ради СРСР від 15.04.1970);
  • П’ять медалей ВДНГ СРСР  (2 срібні та 3 бронзові) ;
  • Медаль „Ветеран праці” (Постанова обласної ради народних депутатів від 09.11.1983);

Нагрудні знаки:

  • „Переможець соціалістичного змагання” ( 1973, 1974);
  • „Ударник ІХ п’ятирічки”.

 

С.Г. Бойко мешкає в місті Житомирі.

Сергій Іванович Климович

Сергій Іванович Климович

(1909-1946) 

Старший лейтенант Робітничо-селянської Червоної Армії, учасник Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1943).

Сергій Климович народився 4 квітня 1909 року в селищі Шепетівка (нині - місто в Хмельницькій області України). У 1939 році він закінчив робітфак при Житомирському сільськогосподарському інституті, після чого працював спочатку бригадиром у колгоспі, потім у виконавчому комітеті Шепетівського райради депутатів трудящих. В 1936- [1939] ах проходив службу в Робітничо-селянської Червоної Армії. У серпні 1941 року Климович повторно був покликаний в армію. У 1942 році він закінчив Гомельское піхотне училище. З травня того ж року - на фронтах Великої Вітчизняної війни. До жовтня 1943 лейтенант Сергій Климович командував ротою 895-го стрілецького полку сто дев'яносто третьому стрілецької дивізії 65-ї армії Центрального фронту. Відзначився під час битви за Дніпро.

У ніч з 14 на 15 жовтня 1943 Климович у складі штурмової групи на підручних засобах переправився через Дніпро в районі селища Лоєв Лоєвського району Гомельської області Білоруської РСР і взяв активну участь у захопленні трьох траншей і висоти, звільненні села Крупейкі. У тому бою він отримав тяжке поранення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року за «зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками і проявлені при цьому мужність і героїзм» лейтенант Сергій Климович був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка »за номером 1672.

Закінчив курси «Постріл». Після закінчення війни Климович був звільнений у запас. Повернувся в Шепетівку. Помер від наслідків отриманих поранень 14 січня 1946, похований у Шепетівці.

Був також нагороджений медаллю.

На честь Климовича встановлено обеліск і названа вулиця в Шепетівці.

Леонтій Петрович Глущенко

Леонтій Петрович Глущенко

(1914-1985)

Підполковник Радянської Армії, учасник боїв біля озера Хасан і річці Халхін-Гол, Великої Вітчизняної війни, Герой Радянського Союзу (1943).

Леонтій Глущенко народився 30 жовтня 1914 на хуторі Смаківка (нині - Житомирський район Житомирської області України) в сім'ї селянина. Закінчив середню школу, потім в 1933 році - Київський будівельний робітфак, в 1935 році - перший курс Житомирського сільськогосподарського інституту. У листопаді 1936 Глущенко був призваний на службу в Робітничо-селянську Червону Армію. У 1937 році він закінчив Єйське військово-морське авіаційне училище. У 1938-1939 роках брав участь у боях біля озера Хасан і річці Халхін-Гол. У 1941 році Глущенко закінчив Другу Іванівську вищу школу штурманів ВВС. З червня 1941 року - на фронтах Великої Вітчизняної війни. Брав участь у боях на Південно-Західному, 1-му Українському, 1-му Білоруському, 1-м Прибалтійському фронтах.

До серпня 1943 гвардії капітан Леонтій Глущенко був заступником старшого штурмана 3-й гвардійської авіадивізії дальньої дії третього гвардійського авіакорпуса дальньої дії. До того часу він здійснив 216 бойових вильотів на бомбардування об'єктів у глибокому тилу противника, бомбив Берлін, Кенігсберг, Данциг, Будапешт, Інстербург, Тильзит.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року за «мужність і героїзм, проявлений в боях з німецькими загарбниками» гвардії капітан Леонтій Глущенко був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» за номером 1731.

Після закінчення війни Глущенко продовжував службу в Радянській Армії. У 1958 році в званні підполковника він був звільнений у запас. Проживав у Полтаві. Помер 25 листопада 1985, похований на Центральному кладовищі Полтави.

був нагороджений трьома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, а також низкою медалей.

Новини

Усі новини

Житомирський національний агроекологічний університет


Онлайн-опитування “Реформування освіти зсередини: точка зору представників освітянського середовища”

Анкета для учителів, адміністрації закладів середньої освіти

Анкета для науково-педагогічних працівників, адміністрації закладів вищої освіти

Детальніше...


Онлайн-опитування "Впровадження автономності українських закладів вищої освіти в контексті європейського досвіду університетської автономії" 

Детальніше...


Тест з охорони праці 

 


Анкети моніторингового дослідження студентів

Korolov.Kosmos.Zhitomir

Освітній портал ЖНАЕУ


Корисні посилання